Back

ⓘ Двоїна




                                     

ⓘ Двоїна

Двоїна - граматична категорія числа, яку вживають, щоб позначити дві особи чи парні предмети. Двоїна була відома ще в праіндоєвропейській мові, від якої її успадкувала прасловянська мова, а від неї - усі словянські мови, включно з українською.

Двоїна відома у багатьох давніх індоєвропейських мовах: санскриті, староцерковнословянській, давньогрецькій, старолитовській. Зараз майже всі індоєвропейські мови втратили цю категорію, двоїна існує лише у деяких словянських мовах: словенській, верхньолужицькій, нижньолужицькій і в деяких говірках української і хорватської. В інших мовних родинах двоїна трапляється в афразійських іврит, арабська, уральських і деяких інших див. "#Двоїна у мовах світу".

Була в давніх тюркських мовах, зокрема половецькій.

                                     

1. Двоїна в українській мові

Займенник

Форми двоїни займенників починають руйнуватись одними з найперших, починаючи з XI ст.

Прикметник

Прикметники здавна вже почали втрачати свої двоїнні форми. Уже памятки XIII - XIV ст., а особливо XV ст. дають немало прикладів заміни їх множиною. Відмінювання у давньоруській мові.

Теперішній час

У формах двоїни теперішнього часу дієслова відмінювалися так:

Нетематичні дієслова V клас:

Аорист

Сигматичний аорист

Простий аорист

Як бачимо, у простім аористі форми двоїни у 2 та 3 особі різняться, на відміну від усього іншого.

Перфект

Простий минулий час утворювали, поєднуючи форми дієслова быти у теперішнім часі з відповідними формами дієслів:

Плюсквамперфект

Так само утворювали і давньоминулий час, але замість форм быти у теперішнім часі його використовували в імперфекті.

Плюсквамперфект найдавніші форми:

Плюсквамперфект:

Дієприкметник

Як уже відомо, давньоруська мова знала активні та пасивні дієприкметники теперішнього та минулого часу. У давнину вони у двоїні відмінювалися так:

                                     

1.1. Двоїна в українській мові Іменник

Двоїна у прасловянській і давньоруській, як і в інших словянських мовах двоїна, уже в найдавніші часи, куди лише можна проникнути за допомогою порівняльно-історичного методу, мала три граматичні форми: форма називного відмінка, що збігалася зі знахідним і кличним, форма родового - з місцевим, а форма давального - з орудним. Ця ж особливість була притаманна і праіндоєвропейської мові, форма давального й орудного відмінка в ній також збігалася з формою відкладного. Проте відповідно до реконструкції Дж. Меллорі і Д. Адамса 2006 закінчення останніх трьох відмінків були в праіндоєвропейській різними.

Іменники з основою на -ā- мали в називно-знахідному відмінку закінчення -ѣ, на -jā- - -и.

Іменники чоловічого роду з основою на *-ŏ-, *-jŏ- мали закінчення -а в твердому, -я в мякому варіанті. Закінчення двоїни -а в іменників із давньою основою на -ŏ-, -jŏ- аналогічно закінченню родового відмінка однини і теж сходить до ранньопрасловянського закінчення *-ō. На це вказують дані інших індоєвропейських мов, наприклад, прасл. *celovekъ людина / чоловік - *celoveka дві людини / два чоловіки і дав гр. ἄνθρωπος людина - ἀνθρώπω дві людини, де літера ο передає короткий ωчима видѣти; бѣльма начѧхъ имѣти въ очию.

Приклади: ты и оба дроуга твоѩ, придоста дъва льва, дъва брата, встаста два волъхв а, дъва бѣста моужа чюдьна, дъва оца идоста, кнѩзѩ кънѩземъ

  • середній рід: миноуста дъвѣ лѣтѣ, сиѩета стаѩ ѩко свѣтилѣ, и лици бѩста свѣтьлѣ, тѣлъмь бѩше красьнъ… плечи велицѣ.
  • чоловічий рід: посъла два брата, два варѩга, выдаите волхва та сѣмо, и поставиша стѧга два;
  • знахідній
  • середній рід: въ двѣ ѥстьствѣ, и прѣклони колѣнѣ, огнь на обѣ мѣстѣ …повелѣ наложити;
  • кличний: азь чѧдѣ рекоу вама, поимѣта чадѣ дроуга своѥго и идѣта съ миръмь, чьто сѧ соумьнита чадьци.

У родовім та місцевім відмінку іменники мають закаінчення -у, -ю:

  • середній рід: и опѣшенъ отъ крылоу акы птицѧ, и скрьбѧхъ чѧдоу моѥю дѣлѧ, дъвою сѣтованию сѣтоую тоужю.
  • чоловічий рід: до дъвою часоу, съказаниѥ и страсть и похвала стою мчнкоу бориса и глѣба, гласа рабо у твоѥю, бѣ бо ω двою ωцю ;
  • родовий
  • місцевий
  • середній рід: на рамоу своѥю въсприиимъша, видѧщи прахъ на лицю има.
  • чоловічий рід: съказааще ѥмоу все о стою мчкоу братоу своѥю ;

У давальному та орудному відмінках іменники мають закінчення -ома, -ема:

  • середній рід: дъвѣма же молѧщема.
  • давальний
  • чоловічий рід: дъвѣма человѣкома соудимома, хвалоу въздаша бви и стыима мчнкома, не въсхотѣ ити къ братома своима, къ строѥма своима ;
  • чоловічий рід: приде подъдьрьжимъ дъвѣма диѩкома, и ставшема ωбѣма полкома противу собѣ, приде з двѣма братома ;
  • орудний
  • середній рід: крилома своима, дховьныима крилома, межи двѣма ωзерома.

Поодинокі приклади засвідчують у давньоруських памятках форми двоїни і від іменників з основою на *-ŭ-: дъва сыны моѩ въ кесари оучаста сѧ; всади и в порубъ съ двѣма сынома. В українські мові форма двоїни сыны витіснила форму множини - сынове, проте остання форма досі трапляється в діалектах. Можливо, що так сталося внаслідок морфологічної аналогії; не виключений і вплив знахідного відмінка множини.

У називнім, знахіднім і кличнім відмінку в іменниках твердої групи було закінчення -ѣ-, мякої - -и-:

  • називний кличний: роуцѣ твои сътвориста мѧ; оутвърдиста сѧ ѥмоу нозѣ ; слоузѣ и проповѣдателѧ ѩвиста сѧ; обѣ Марии ; дъвѣ отроковици бѣста; и придоста двѣ оуноши красна;
  • знахідній: дъвѣ женѣ, пълъци на обѣ сторонѣ, дамь… в гривьн ѣ, имаши и самъ сестр ѣ, и поѩ собѣ в сестреници.

У родовім і місцевім відмінку іменники твердної групи мали закінчення -у-, мякої - -ю-, -у-:

  • родовий: не оумыѥши ногоу моѥѭ,весла ωт роуко у спадоща, повѣсити ѥдинаго оу ногоу ѥѩ а дроугааго оу мышьцю ѥѩ;
  • місцевий: …аште бы гнои дрьжѧль въ роукоу своѥѭ, падъ на ногоу царю рече, написахомъ на двою харатью.

У давальнім і оруднім відмінку іменники твердої групи мали закінчення -ама, мякої -ѩма, -ама:

  • орудний: своима ногама пъхашети, мѣстѣ, ногама босыма сиа на пламени.
  • давальний: не сльзы ли въдовици по ланитама текоуь, повелѣ дъвѣма слугама, горе нама грѣшьницѧма, рече дрѣводѣлѧма ;
                                     

1.2. Двоїна в українській мові Займенник

Форми двоїни займенників починають руйнуватись одними з найперших, починаючи з XI ст.

                                     

1.3. Двоїна в українській мові Особові займенники

Відмінювання особових займенників 1-ї, 2-ї та 3-ї особи у формі двоїни:

У називнім кличнім відмінку займенники засвідчено лише зрідка: вѣ отъходивѣ; вѣ послевѣ; ωна же реч. Форму ж займенника 2-ї особи не знайдено. У знахіднім відмінку знаходимо лише поодинокі випадки з на, ва: аще на пустиши; зоветь ва цесарь. Але замість форм двоїни знахідного відмінку вживанішими подекуди є форми родового відмінку двоїни: аще ли наю погубиши; възвысила бо єсть ваю. На відміну від інших, у родовім-місцевім досить часто зустрічаємо форми з наю, ваю: не видима быста отъ наю ; любы божиѩ прѣбываѥть въ ваю. Проте звичайними для давньоруських памяток є форми давального-місцевого відмінку: что іъпиѥши къ нама ; азъ чѧдѣ рекоу вама ; помози на ; паде страхъ великъ на вьсѣхъ соущихъ нама ; къде ѥсть искомыи вама ; и речи има.

                                     

1.4. Двоїна в українській мові Неособові займенники

Прасловянські відмінкові форми:

  • Жіночій і середній рід - корінь, детермінатив -ŏ- або -jŏ- сер.р., -ā- або -jā- жін. р., наросток множини -i-, без флексії: *t-o-i → *toḭ → *tĕ → д р. тѣ ;
  • Чоловічий рід - корінь, подовжений детермінатиі -ŏ- або -jŏ-, без флексії: *tō → *ta → д р. та ;
  • Називний-знахідний відмінок
  • Чоловічий і середній рід - корінь, детермінатив -ŏ- або -jŏ-, наросток множини -i- та флексія -ma: *t-ŏ-i-ma → toḭma → tĕma → д р. тѣма ;
  • Жіночій рід - корінь, детермінатив -ā- або -jā-, наросток множини -i- та флексія -ma: *t-ā-i-ma → taḭma → toima → tĕma → д р. тѣма.
  • Родовий-місцевий відмінок: корінь, детермінатив -ŏ- або -jŏ-, наросток множини -i- та флексія -u: *t-ŏ-i-u → *toḭu → *toju → д р. тою ; *mo-jŏ-i-u → *mojŏḭu → *mojeḭu → *mojeju → д р. моѥю ;
  • Давальний-орудний відмінок

Відмінювання присвійних і вказівних займенників:

Відмінювання означальних займенників:

У називнім і знахіднім відмінку неособові займенники чоловічого роду закінчувалися на -а, жіночого й середнього роду - -ѣ, -и: иди къ тыма мучєникома Бориса и Глѣба и та ти имата дати видѣниѥ; въ роуцѣ твои. У родовім і місцевім відмінку неособовим займенникам притаманне закінчення -у -ю: не оумыѥши ногоу моѥѭ ; приближьшоу же сѧ къ цесарема. Въстаста абиѥ отъ столоу своѥю. Давальному й орудному відмінку властиве закінчення на -ма: ѩко же достоѩше тацѣма моужема бесѣды…; ωтиде съ инѣма дъвѣма чьрьноризьцема.



                                     

1.5. Двоїна в українській мові Прикметник

Прикметники здавна вже почали втрачати свої двоїнні форми. Уже памятки XIII - XIV ст., а особливо XV ст. дають немало прикладів заміни їх множиною. Відмінювання у давньоруській мові.

                                     

1.6. Двоїна в українській мові Нечленні прикметники

Нечленні прикметники у давньоруській мові відмінювалися так:

Називний-знахідний відмінок: и печална быста ω семь велми Мьстиславъ и Юрьи за свое безоумье; тако и вы живѣта чѧдѣ мои, да и ваѫ бъ оублажить и длъголѣтна ѩвить и сътворить. Родовий-місцевий: не мини очью просьливоу. Давальний-орудний: о преданьи града изиидоста слезнама очима и ωслабленомь лицемь.

                                     

1.7. Двоїна в українській мові Членні прикметники

Членні прикметники у давньоруській мові відмінювалися так:

  • У називнім, знахіднім і кличнім відмінку членні прикметники чоловічого роду мали закінчення -аѩ, -ѩѩ, середнього й жіночого - -ѣи, -ии
  • Жіночій і середній рід: нозѣ тихо стоупаюшти а оумньнѣи ; приимъши телечи ваю чьстьнѣи ; волочахоу чьстьнѣи рацѣ; обѧ чистѣи нозѣ; очи ѩснѣи.
  • Чоловічий рід: наслажениѥ приимъша, нѣпрестаньно приподобнаѩ и истинбнаѩ пастыря; окова чюдодѣинаѩ и достохвальнаѩ … гроба, рада бывъша чьстьнаѩ родителѩ, два кнѧзѧ Половѣцкаѩ Соутоевича Котѧнь и Самогоуръ поткоста на пѣшьцѣ и оубьена быста еонѧ под ними;
  • У давальнім і оруднім відмінку членні прикметники мали закінчення -ыма, -има: прѣславныма оучителема; иди къ женама сима дьрьзыма же и вѣрьныима ; разоумьныма оушима.
  • У родовім і місцевім відмінку членні прикметники мали закінчення -ую -ою, -юю -ею: ωт чюжюю роуку; ωт безаконьною ѥго роукоу; до ωкоуѥть сребръмь и золотъмь стѣи рацѣ чьстьною и стою хвоу мчикоу.

Джерела не дають досить підстав, щоб твердити про те, що форми двоїни родового-місцевого відмінку -ую, -юю були ознакою живого мовлення. Замість них частіше вживали -ою, -ею.



                                     

1.8. Двоїна в українській мові Числівник

Числівники два/оба відмінювалися тільки у формі двоїні. Згодом під впливом мови російської де два стає формою середнього роду вже з XIII віку та польської форма чоловічого роду два витіснила давню форму середнього роду дві: два відра, два вікна, два літа - замість раніших дві відрі, дві вікні, дві літі. Форму два, як форму роду середнього, знаходимо здебільшого в письменстві; у фольклорних записах і в мові людовій вона дуже рідка. У звязку із загальною втратою форм двоїни множина її заміняла, при чому на українському ґрунті давня основа родового-місцевого відмінка дъво > дво збереглася, за аналогією до трьхъ, четырьхъ давній місцевий, що згодом витіснив родовий: трии/трьи і четырь зявилася флексія - хъ: дъво хъ > дво х. В українській мові залишками родового-місцевого відмінка двоїни слів два, три і оба є, відповідно, прикметники двою рідний і трою рідний, а також обою дний, де двою, трою і обою - це родовий-місцевий відмінок двоїни.

Відмінювання два, оба, десять, сто, тисяча:

                                     

1.9. Двоїна в українській мові Дієслово

У мові давніх словян найдавнішої доби форм двоїни вживали або при підметі у формі двоїни, або при двох однорідних предметах, кожен з яких був в однині. У 1-ій особі памятки засвідчують лише дві форми: на -вѣ і на -ва нижче приклади. У 2-ій і 3-ій вони збігалися, тому була одна форма: на -та нижче приклади. Памятки XIII - XIV ст. дають уже чимало прикладів заміни множиною двоїни. Наприклад: двѣ птицѣ продаються замість продаєта сѧ. У XIV - XV ст. лише тричі знаходимо вживання двоїни: дала єсва, цѣлуєва та исправива.

                                     

1.10. Двоїна в українській мові Теперішній час

У формах двоїни теперішнього часу дієслова відмінювалися так:

Нетематичні дієслова V клас:

                                     

1.11. Двоїна в українській мові Аорист

Сигматичний аорист

Простий аорист

Як бачимо, у простім аористі форми двоїни у 2 та 3 особі різняться, на відміну від усього іншого.

                                     

1.12. Двоїна в українській мові Перфект

Простий минулий час утворювали, поєднуючи форми дієслова быти у теперішнім часі з відповідними формами дієслів:

                                     

1.13. Двоїна в українській мові Плюсквамперфект

Так само утворювали і давньоминулий час, але замість форм быти у теперішнім часі його використовували в імперфекті.

Плюсквамперфект найдавніші форми:

Плюсквамперфект:

                                     

1.14. Двоїна в українській мові Наказовий спосіб

У давньоруській мові у дієсловах І та ІІ класу в наказовім способі в корені замість е зявляється ѣ, порівнюючи відповідні дієслова з формами у теперішнім часі. У дієсловах III замість е та IV класу - так само зявляється ѣ. Ситуація нетематичних дієслів відносно схожа на попередні класи.

Наказовий спосіб двоїни:

Нетематичні дієслова V клас:

Як бачимо, у 3 особі якоїсь особливої форми дієслова у наказовім способі немає. Проте існувала певна конструкція і для 3 особи, а саме: поєднання частки да з формою двоїни дієслова у 3 особі. Наприклад: да несета е, да молита е тощо.

                                     

1.15. Двоїна в українській мові Дієприкметник

Як уже відомо, давньоруська мова знала активні та пасивні дієприкметники теперішнього та минулого часу. У давнину вони у двоїні відмінювалися так:

                                     

1.16. Двоїна в українській мові Прислівник

У певних прислівниках, що походять від іменників, і досі зустрічаємо форму з - ма - колишнім закінченням давального-орудного відмінка двоїни: ницьма, жартома, лежма, крадькомa, поворiтьма, притьма, дармa, задaрма, тайкомa, кружкома, сторчмa, бігма, стойма, ретьма, нехітьма, совма, лігма, ліжма, рітьма, токма, швидкома, крачкома, плазма, недолежма, мелькома тощо.

                                     

1.17. Двоїна в українській мові ХІХ ст. - ХХ ст.

На початку XX ст. граматики української мови ще відбивали тенденцію утримувати тричленну парадигму категорії числа. На думку М. Гладкого, флексії двоїни повністю збереглись у жіночім і середнім роді -і, частково у чоловічім -а / -и. А. Штефан і М. Левицький назвали іменники, що їх уживали лиш у формі двоїни іменники без однини: сани, вуста, граблі, окуляри, ворота, вила тощо, хоч зараз такі слова належать до pluralia tantum. І усно, і на письмі двоїну та множину вживали здебільшого паралельно. Це фіксували й граматичні праці, зокрема ціла низка галицьких граматик XIX століття, включно з нормативною С. Смаль-Стоцького 1893, а також написаних наддніпрянцями - П. Залозним 1906, Є. Тимченком 1907, А. Кримським 1907. Велику увагу формам двоїни приділено в курсі української мови І. Огієнка 1918 та наступних його працях. Двоїну як невідємний складник літературної мови характеризує у своїй ґрунтовній граматиці В. Сімович 1921. "У відміні імен, - наголошує він, - відріжняємо три числа: 1. однину… 2. двійню… 3. множину". Те саме бачимо в граматиці М.Левицького 1923. Не погоджуючись із заміною двоїни на множину, цей же автор у мовнім порадникові "Паки й паки" 1920 категорично твердить, що ті з мовців, які кажуть дві ноги, дві руки замість дві нозі, дві руці просто "калічать наші слова на московський штиб". Уживати завжди двоїну наголошував був пізніше С.Смеречинський.

1924 року виходять "Уваги до сучасної української літературної мови" О. Курило, де авторка наголошує на тому, що "при числівниках називного-знахідного відмінку дві, три, чотири українська мова широко, трохи не по всіх своїх говірках, зберігає давні форми двійного числа від речівників жіночого та ніякого роду", хоча таке явище знають здебільшого західні говори, однак і там є певні розбіжності: і три трисці, і три тріски. Зокрема, у множині у зворотах із тими самими числівниками знахідний відмінок більше схожий на називний, аніж на родовий: маючи по два, по три сини; мав три сини а не трьох синів; два ляшки полюбила; ой маю я два служеньки а не двох служеньків тощо. З огляду на це, можна сказати, що двоїна сильно вплинула на множину, прирівнявши в ній називний =кличний зі знахідним відмінком як у двоїні.

Фігурувала двоїна і в граматиках другої половини 20 - початку 30-х років, зокрема в найчастіше видаваному тоді "практично-теоретичному курсі" П. Горецького й І. Шалі 1926 - 1929 рр., 7 вид.

Те, що двоїна жила була серед народу, доводять приклади з тогочасної літератури:

Двоїну також використовува Юрій Федькович.

Граматично двоїна мала такі словоформи:

  • акцентуальне розрізнення повністю виявляється щодо прізвищ: на тому кутку живуть самі Соломахи Охріменки і пішли два брати чоловік і жінка Соломахи Охрименки. Згідно із заувагами, вміщеними у "Довіднику українських прізвищ" Юліана Редька, форма множини, що позначає назву роду, має наголос на останнім складі на відміну від форми двоїни, що позначає декількох представників роду. Наприклад: Ґалаґани рід, Петро і Гнат Ґалаґани двоє людей.
  • іменники чоловічого роду дотепер, загалом, сливе втратили закінчення двоїни -а -я: два сина, три хлопця, за винятком кількох слів: вуха, рукава, повода.
  • у місцевім відмінку форми двоїни можуть утворюватися від слів око на очу і вухо на вушу: "Мигтить ув очу, мов проміння" Ганна Барвінок; "Зачинилися двері за мною, і стало мені темно в очу і на душі" О. Довженко; "…з отерпом у пучках і сльозами в очу" О. Забужко; "Аж лящить в вушу вже в мене від їх крику" П. Куліш.
  • надалі лишається акцентуаційне розрізнення двоїни і множини: два брати - всі брати., що завжди однаковий із наголосом родового однини і відмінний від наголосу множини… Це стародавній притаманний наголос, який тут має виразне функційне значення").
  • деякі іменники на означення парних понять мають форму двоїни і в орудному відмінку: бровима і бровами, грудима і грудьми, дверима, очима, плечима, ушима і вухами; це стосується й низки числівників: двома, трьома, чотирма, стома тощо.
  • іменники жіночого та середнього роду в називнім і знахіднім відмінку дістають закінчення -і: дві стіни, обидві корові, три дорозі, чотири книжці.

Правописна реформа 1933 року, яку здійснили в атмосфері "боротьби з націоналізмом на мовному фронті", розгортаючи репресії, двоїну поряд із літерою ґ і цілою низкою інших питомих рис української мови було заборонено. Андрій Хвиля - тоді заступник наркома освіти УСРР - так описує мету цієї реформи: "…Наркомос України розгорнув роботу в справі ліквідації націоналістичного засмічення мовного фронту України…", "у граматиці ліквідовано…", "ліквідовано архаїчні форми та провінціалізми…", "ліквідовано паралельні форми…". А так пояснює мотиви правописних новацій: "За старим українським правописом в українську мову вносилася низка архаїчних форм та провінціалізмів, які відривали українську літературну мову від живої української мови і вбивали клин між українською та російською мовами. Треба було говорити й писати "дві книзі", "три вербі", "три квітці" тощо. Комісія визнала за потрібне скасувати таку форму в українській літературній мові, і зараз уже не будемо писати й казати "дві слові", а будемо писати "два слова", не будемо писати й казати "дві відрі", а "два відра".

Двоїну заборонили навіть для наукового розгляду. Що вже навіть казати про те, що 1934 року звільнили з університету через лекцію про двоїну М. Сулиму. Тим часом у часописі "Рідна мова" й граматиці "Рідне слово" І. Огієнко її жваво популяризував у Польщі. Одначе ще 1937 року вийшла друком стаття Л. Рак про село Кодня, що на Житомирщині, де авторка зазначає таке: "Форму двоїни вживають паралельно з формою множини. Важко встановити, яка з них переважає".

Оскільки захід України того часу ще не належав Радянському Союзу, там було більше можливостей зберегти питомі риси української мови, зокрема двоїну, яку там уживають. Наприклад, у мовленні С. Бандери засвідчено паралельне вживання двоїни та множини: рамці, у рамцях, організаційні рамці, загальні структурні рамки.

1958-го, виходить друком третя книжка "Української малої енциклопедії" Є. Онацького, де він зазначає, що "…літературна мова все більше, особливо під впливом московської, яка двоїни не має, цю характерну особливість української мови втрачає, заступаючи її формами множини…Коли хтось у нас вживає родовий відмнок одини, замість двоїни як от: два сина, три стовпа - знаходиться явно під асиміляційним впливом москалів… Слова чоловік, люди, невільник після всіх числівників можуть мати давню форму двоїни - сім чоловіка, сто люда і т.д… У підсовєтській Україні послідовно й систематично двоїни в українській мові не вживається, щоб наблизити її до московської мови". Колишній статус двоїна зберегла тільки у мові української діаспори, яка користувалася винятково харківським правописом.

Ліквідувана в літературній мові, двоїна тривалий час зберігалася в народному мовленні. У пізніших працях згадається про її існування в багатьох діалектах, наприклад, у наддністрянськім говорі у 1950-х роках двоїну добре зберігають іменники жіночого й середнього роду:

Схожа ситуація і на Черкащині, де окремі форми двоїни у 1950-х роках теж є широко вживаними: дві хустці, дві вербі, дві нозі, дві калині, дві сестрі, три корові, три хаті, дві кімнаті, але множина поступово її витісняє.

Як зазначає С. Бевзенко у своїй "Діалектології" 1980 року, категорія числа в українській діалектній мові полягає в розрізненні двох числових форм - однини і множини. Проте в різних діалектах збереглися також більше чи менше двоїнні форми. Певні залишки двоїни в усіх діалектах відбиваються в наявності флексій -ома, -има, -ома, -єма, -ема, -іма, -ма, -мами, та найчастіше саме в південно-західних говорах. Наприклад: із псома, зубома, баранома, братома, тілома, ножома, дньома, польома, вишньома, плечима, грошима, пальцима, очима, вошима, ключима, курима, дверима, грушима, пальцєма, яйцєма, ковалєма, землєма, вівцєма, мужема, хлопціма, госціма, кіньма, дітьма, кіньмами, кіньмима, тощо. Тільки на заході подибуємо двоїну у прикметниках: великима, червонима, синіма тощо, і серед займенників: нима, тима, сама, моїма, своїма тощо. Відчутніші залишки двоїни в різних українських діалектах маємо в називнім відмінку від деяких іменників жіночого і середнього роду: дві, три, чотири руці, нозі, вербі, корові, літрі, вікні, відрі, слові, кілі, бабі, годині, бабці, березі, хустці, версті, калині, копі, дорозі тощо.



                                     

1.18. Двоїна в українській мові Скрипниківка

Нормативний характер двоїни хоч про неї саму і не згадано в літературній мові закріпив український правопис 1929 року:

  • З числівниками два, обидва, три й чотири іменники чоловічого роду мають закінчення назовного множини а не родового, себто -и, -і -Ї, а не -а, -я: два син и, три брат и, обидва стовп и, чотири вчител і, голуб и, товариш і, школяр і, га ї …
  • Іменники жіночого роду тверді з числівниками дві, обидві, три, чотири можуть мати закінчення -і як мякі, при чім г, к, х перед -і змінюється на з, ц, с обовязково з таким наголосом, як у родовому відмінку однини того слова: дві книз і, три верб и, хаті, руц и, три квитц і, писн і, чотири нор и і т.ін.

Але замість таких форм твердих іменників жіночого роду звичайно уживаються форми з -и, особливо після г, к, х: дві квитк и, три рук и, книг и, чотири бочк и …

  • Іменники ніякого роду тверді на -о при числівниках дві, обидві, три, чотири іноді мають закінчення -і з таким наголосом, як у родовому відмінку однини: дві відр и, дві слов і, три яблуц і, чотири вікн и і т. ін., але звичайно двоє відер, два відр а.
  • Прикметники у таких словосполученнях уживаються у формах назовного відмінку множини: два висок і дуби, три крайн і хати і т. ін.
                                     

1.19. Двоїна в українській мові Сьогодення

Залишки іменникових двоїнних форм, тотожних із архаїчними, що їх не успадкувала літературна мова, досі зберігає народньорозмовна традиція. Деякі письменники й досі використовують її у своїх творах, як от: Петро Кралюк, О. Забужко.

Тепер в українській мові двоїна зберігається в діалектах, цю граматичну форму також можна знайти у текстах українських письменників-класиків. Найпоширеніші слова, які відносно часто вживались у двоїні, подано нижче. У сучаснім літературнім варіанті вживано множину, але наголос збережено від форми двоїни:

Тепер в українській мові лише два слова повністю зберегли двоїну: око та вухо.

                                     

2. Двоїна у словянських мовах

Ця граматична категорія найкраще збереглася досі тільки у лужицьких, і в словенській, а також у чакавському діалекті хорватської. В інших словянських мовах прасловянські форми двоїни майже зникли.

                                     

2.1. Двоїна у словянських мовах Іменник

У сучасній словенській мові, на відміну від прасловянської, парадигму двоїни складають чотири відмінкових форми: зникла давня форма родово-місцевого відмінка, яку замінили форми родового-місцевого множини. У таблиці наведено приклади двоїни для слів volk "вовк", roka "рука" і mesto "місце", "місто".

                                     

2.2. Двоїна у словянських мовах Дієслово

Проте на відміну від української словенська мова зберегла дієслова у формі двоїни. Нижче наведено відмінювання дієслів у теперішньому часі delati "робити", govoriti "говорити", imeti "мати", jesti "їсти", biti "бути", а також в інших часах.

                                     

2.3. Двоїна у словянських мовах Російська мова

У російській мові безсумнівне руйнування двоїни рос. двойственное число відбивається в памятках починаючи з XIII ст. Під впливом церковнословянської мови зберігся прислівниковій вираз воочию "на власні очі" / "перед очима", пор. укр. увіччю, що сходить до старого поєднання прийменника з місцевим відмінком двоїни слова очи. До старої форми давально-орудного відмінка сходить поширена в частині північноросійських говорів форма орудного відмінка множини з закінченням на -ма, головним чином у займенників і прикметників, але в частині говірок - і в іменників, наприклад: за покyпки ма, за yтки ма, с нога ма, c рука ма, палка ма, плотa ма, с и мa "з ними двома", крaсны м а пятна ма. Рідко закінчення на -ма використовується і для утворення давального відмінка, наприклад: по колини ма "по колінах". У певних північноросійських говірках і досі берігається стара тверда форма на -ма, наприклад: передны ма, ни ма, над родитель ма, ворот ма, верны ма, ребят ма, свои ма, медвяны ма тощо. У колишнім давальнім-оруднім відмінку двоїни -м- помякшилося -мя замість -ма через уплив форм орудного відмінку множини, яке мало закінчення на -ми, проте голосний а зберігся. Закінчення форм двоїни -мя також зберіглось у прислівниках, наприклад: весь ма, рев мя, лив мя, лет мя, дрож мя, руг мя, крич мя, торч мя, плаш мя, стой м я тощо. Мусимо згадати про слово полма і полмя або поломя, яке являє собою форму давального-орудного відмінку двоїни слова полъ половина, цебто "на дві половині" рос. пополам, укр. навпіл. У деяких прислівях зберігаються також форми двоїни: сидит воробей на тыне, надеется на крыле знахідний двоїни. У літературній мові залишками двоїни є двести замість два ста і двенадцать.

Залишком двоїни є закінчення - а в іменниках чоловічого роду з основами на *-ŏ у сполученнях із числівником два, яке потім стало сприйматися як закінчення родового однини і перейшло за аналогією на слова колишнього типу на *-ŭ два сына і сполучення з числівниками три, четыре, витіснивши давні конструкції з формами множини. О. Потебня зазначав, що в іменниках, де у родовім відмінку однини збережено наголос на першім складі, збережено цей наголос у двоїні: оба глАза, бЕрега, рОга. Такі слова використовувалися частіше, тому вони витіснили форми множини. Деякі іменники у середнім роді залишилися лиш у формі двоїни, наприклад: плечи замість плеча, колени замість колена, бока замість боки хоч і нині існує вислів "упереть руки в боки". У діалектах російської мови, ближчих до українських говорів, можна спостерігати форми двоїни у жіночім роді, наприклад: две, три, четыре сосе від соха.

Залишки ж родового-місцевого відмінка має числівник два у вигляді дву у складних словах на зразок дву ногий, дву рогий, дву ликий, дву стволка тощо, де збереглося закінчення -у. Проте істинна форма двоїни числівника два, двою збереглася у певних теж складних прикметниках на зразок двою родный, трою родный, обою дный, обою доострый тощо. "Скамянілою" формою двоїни є сучасний прийменник "между". За походженням це є місцевий відмінок двоїни від іменника "межда" старословянський відповідник східнословянському "межа".

                                     

2.4. Двоїна у словянських мовах Білоруська мова

Наразі в білоруській мові є тільки деякі залишки двоїни біл. парны лік, які навіть закріплено в літературній мові. Чоловічий рід давно загубив свою кінцівку - а, її заступило - ы: два грошы, три разы, три годы, два браты. Жіночій рід і досі є на півдні Білорусі: дзьве назе, дзве жане, руцэ, сасе. Форми двоїни замість множини числа зберегли назви деяких парних предметів: вочы, плечы, калены, вушы. До неї ж входять форми квазі-називного відмінка множини насправді називного-знахідного-кличного чоловічого двоїни з числівниками: два кані, а також тры, чатыры кані, форми непрямих відмінків числівника два: дво -х, дво -м, дво -ма, де дво - є родовий-місцевий відмінок двоїни, ускладнений закінченнями займенників за типом ти -х, ти -м тощо.

Числівник два в основному, як і в усіх давніх словянських мовах, довго зберігав відмінювання у двоїні, до того ж форма два стосувалася слів чоловічого роду, а двѣ - жіночого і ніякого. Письменні памятки відображають усі ті загальні зміни, які відбулися в старобілоруську добу. У називному й знахідному відмінку іменників з числівникома два, обадва уже застосовували винятково у формі множини: Иоанъ и Θома, оба мнихи и презвитеры ; идЂже еста два или трие събрани ; были тежъ тамъ два владыкове. Двоїна збереглася тільки в поєднанні займенника два з іменниками середнього роду: то естъ черезъ д†лЂтЂ. Найчастіше подібні форми зустрічаються у виданнях Скорини, Будного, Тяпинського тощо. Прикметно, що навіть зараз ближче до українських говорів деякі говори Гродненської, Брестської, півдня Мінської і Гомельської областей у називному-знахідному відмінку жіночого й середнього роду і надалі зберігають форми типу дзве акне, дзве сцяне, дзве хаці. Більш помітні зміни в давнину відбулися в родовому відмінку, де замість давньої форми двою застосовується нова з основою дву-, утворена під упливом відповідного відмінка числівників тры і чатыры: жывотъ повЂда изъ жывота есть Сынъ а Духъ Светый изъ обудвухъ ; и одъ васъ двухъ ; папа послалъ до Царогороду двухъ епископовъ. Це утворення двух має значення норми, хоча одночасно зустрічається і стара форма, утворена від основи дво-: от преславныхъ двохъ апостоловъ. Давальний відмінок зберіг стару, притаманну старобілоруській грамотності форму двЂма, однак вимагав після себе іменника множини: дамъ двЂма свЂткомъ моимъ, і навіть зараз є: дзвю ма, тры ма, чатыр ма, де - ма - це давнє закінчення давального-орудного відмінку двоїни - ма. Інші числівники мали форму тільки множини

Тепер інколи по діалектах подибуємо рука ма, плячы ма.

                                     

2.5. Двоїна у словянських мовах Польська мова

У польській мові двоїна вийшла з ужитку в XV ст., і тепер вона її не знає - двоїну заступила множина, хоча ще у XVI-XVII ст. її використовували навіть y літературній мові, у того ж Яна Кохановського. Наприклад: dwa krola, dwa miecza, palca, dwie wojsce, lecie, dwi pokoleni, poli, oczy, uszy, synoma, rokama, oczyma, uszyma тощо. У теперішній польській залишилися тільки незначні останки двоїни. Як і в інших словянських мовах числівником с.р. було dwie, obie, але вже з XVII ст. його заміняє dwa, oba, хоч подекуди й досі вживається старий варіант: dwie lecie. Теж саме стосується давального-орудного відмінку, якого літературна мова майже не знає, лишилися тільки деякі останки, хоч іноді зустрічається: lasoma, rybama тощо. З родового-місцевого зовсім мало є, як і всюди, тільки reku, dwu, obu. Без змін використовують двоїну в прислівях, таких як: trzy ges i, dw ie niewiesc ie uczynily jarmark w miescie або madrej glowie dosc dw ie slow ie.

                                     

2.6. Двоїна у словянських мовах Чеська мова

Така сама ситуація з чеською мовою, яка дотепер сливе втратила двоїну, її майже повністю заступила множина. До XVIII ст. форми двоїни ще жили в цій мові, хоча з XV потихеньку зникають: dva pany, dva brata, dva syny, dva voly, hosti, rukama, nohama. Але досі dva, oba - це числівники чоловічого роду, а dve, obe - числівники жіночого та середнього роду як і в болгарській, словенській та словацькій.

                                     

2.7. Двоїна у словянських мовах Полабська мова

Тепер уже мертва полабська мова колись теж мала двоїну. З памяток полабської мови видно, що чоловічий і середній рід іменників утратили форми двоїни, її заховав тільки жіночій рід, де, як і в словенській мові, родового-місцевого відмінка двоїни витіснила множина. Наприклад: rǫce - дві руки, nuʒe - дві ноги, rǫkoma - рукам, så rǫkoma - руками. У памятках полабської мови знайдено тільки одну форму прикметника двоїни середнього роду в називнім-знахіднім відмінку: påu̯na - повні. У дієсловах двоїна теж, мабуть, усюди була, проте до наc дійшов приклад тільки для 3-оі особи теперішнього часу: bijato-sa - вони обидва бються.

Однак у деяких полабських топонімах можна відшукати двоїну, як от у Granthien, Lutenthien, Vasenthien, Noventhien. Усі вони мають поширеного наростка -tin, який належить до розповсюджених архаїчних словотвірних формант, що позначали в прасловянську епоху двоїну. За своїм походженням цей наросток належить до кореня іє. *-tana зі значенням "один із.; двоїна". Унаслідок морфологізації та подальшого перерозкладу наростка в межах основи приголосний -t- відійшов до кореня, а первісну квантитативну функцію став виконувати наросток *-in із іє. *-na. Маємо зазначити, що цей же наросток *-in позначав імена жіночого роду в словянських мовах.

                                     

2.8. Двоїна у словянських мовах Релікти

В усіх словянських мовах парадигма числівника "два" зберегла ознаки двоїни, що можна бачити з таблиці:

                                     

3.1. Двоїна у мовах світу Сучасні мови

Арабська

У сучасній арабській літературній мові, рівно як у класичній арабській, форми двоїни утворюються доданням до кореня іменника або прикметника закінчення ان "-ан" - незалежно від роду і способу утворення множини. У разі якщо слово жіночого роду закінчується на ة "та марбута", це закінчення в двоїні замінюється на ت "та". У формах родового або знахідного відмінків закінчення ان набуває форму ين "-айн".

Форми двоїни мають також займенники 2-ї і 3-ї особи у 1-ї окремі форми відсутні.

У розмовній арабській закінчення ين часто використовується не тільки в родовому і знахідному відмінках, але й в називному замість ان. У сиро-палестинському діалекті це цілком нормальне явище, наприклад, كيلوين, "кіловайн" "два кілограми". У магрибських діалектах двоїна взагалі не вживається, а для позначення парних предметів використовують слово زوج, "зуж" буквально - "пара", наприклад, زوج كيلو, "зуж кілу" "пара кілограмів", іменник при цьому стоїть у формі однини. У цілому розмовний варіант арабської має схильність до заміни форм двоїни формами множини.

Полінезійські мови

Як відомо, у полінезійських мовах двоїна має окремі форми тільки в займенниках. Усі інші частини мови її не мають окрім предикативів у таїтянській.

Таїтянська мова: Займенники:

Taua hiopoa tana i te fare unauna tahito - Ми двоє оглянули старий палац.

To raua hinaaro - Їхнє двох бажання/воля.

Ta orua maia - Ваші двох банани.

Форми двоїни особових займенників мають давніше походження і становлять відмінну рису полінезійських мов. Вони виникли, зєднавши прості особові займенники з числівником rua два. Наприклад, у 1 особі: ma + rua - maua ми двоє, екс., у 2: ta + rua - taua ви двоє, інк. Початковий r у слові rua випав, а голосівка, що передувала r, подовжилася.

Предикативи: Деякі з предикативів, що виражають дію, яка напрямлена на обєкта, і кілька інших - узгоджуються з іменником - субєктом дії в неоднозначному числі. Форма двоїни цих предикативів утворюється, подвоюючи перший склад кореневої морфеми. Якщо предікатив має складну будову, тобто складається з приростка й кореневої морфеми, то форма двоїни також утворюється, подвоюючи перший склад саме кореневої морфеми

Наявність такого роду предикативів із морфологічним вираженням категорії двоїни слід розглядати як пережиток категорії числа у предикативах, що колись існувала в різних полінезійських мовах.

Самоанська мова: Займенники:

Двоїна утворюється за допомогою слова lua два, зазвичай із випаданням l, та префіксацией ta, ma, ou, la - taua, maua, oulua, laua.

Тонганська мова: Займенники:

Гавайська мова: Займенники:

Маорі: Займенники:

Двоїна утворюється за допомогою rua, причому r зазвичай опускається, і приростками tà, mà, ko, rà - tàua, màua, korua, ràua.

E mohio ana koe ki a Rauna ràua ko Àto? No ràua tenei whenua - Ви знаєте Рауна й Ато? Вони двоє володіють цією землею.

E hiahia ana màua tahi kia noho koe - Ми обидва хотіли, щоб ти лишився.

Me haere tahi tàua? - Чому б нам обом не піти разом?

E haere ana korua ki whea? - Куди ви двоє йдете?

Давньогрецька мова

Поодинокі приклади вживання двоїни відомі в "Іліаді" та в "Одіссеї" Гомера: очевидно, вже тоді вони вважалися архаїчними, а використання їх замість форм множини зумовлювалося вимогою "вкластися" у гекзаметричний розмір.

У класичній грецькій двоїна невідома, за винятком аттичного діалекту, де вони існувала до V ст. до н. е. Будь-як, її вживання було нерегулярним і залежало від уподобань автора.

Давньоанглійська мова

Давньоанглійська мова мала складніший синтаксис, ніж теперішня англійська. Зокрема, займенники і тільки вони мали форми двоїни в усіх тогочасних відмінках, хоч їхня форма у знахідному і давальному відмінках дещо збігалася. Проте навіть тоді необовязково було їх уживати, можна було замінювати їх множиною. Загалом займенники у формі двоїни вживали, щоб підкреслити, що мова йде саме про двох осіб.

Gif wit unc gedǣlad, mē bid dēad witod - якщо ми двоє є частиною одне одного, смерть визначено для мене.

Залишки двоїни в англійській мові досі також є, наприклад: both проти all, either проти any, neither проти none, between проти among, former проти first, latter проти last тощо.

Латина

У памятниках класичної латини, як і в письмових свідченнях інших італьських мов двоїну не виявлено. Реліктами двоїни в латинській мові є, зокрема, закінчення числівника viginti, числівник ambo "обидва", пор. прасл. *oba, подвійна парадигма відмінювання числівника duo/duae "два".

Санскрит

Квенья

                                     

3.2. Двоїна у мовах світу Список мов

  • Словенська
  • Нижньолужицька
  • Хорватська чакавський діалект
  • Фризька займенники в деяких північнофризьких діалектах
  • Індоєвропейська родина
  • Шотландська гельська збереглися лише релікти у вигляді форм іменників після числівника "два"
  • Церковнословянська
  • Українська деякі діалекти, збереглися залишки і в літературній
  • Верхньолужицька
  • Мансійська
  • Саамські
  • Ненецька
  • Уральська родина
  • Хантийська
  • Іврит
  • Мальтійська
  • Арабська
  • Афразійські мови
  • Ілоканська
  • Чаморро відбивається у відмінюванні дієслів
  • Полінезійські мови
  • Себуанська
  • Тагальська
  • Австронезійська родина
  • Кхое
  • Койсанські мови
  • Кхамті
  • Яґанська
  • Інуктитут
  • Інші мови
  • Меланезійський піджин кілька споріднених мов-піджинів
  • Коряцька
  • Амслен американська жестова мова
  • Лакота тільки в особових займенниках - у значенні "я і ти"
  • Мапудунґун
  • Мікмак
  • Догриб
  • Хмонг
  • Кунама
                                     

3.3. Двоїна у мовах світу Історичні мови

  • Авестійська
  • Індоєвропейська родина
  • Готська
  • Давньоанглійська
  • Санскрит
  • Старолитовська
  • Давньоруська
  • Староцерковнословянська давньоболгарська
  • Давньоірландська
  • Латина
  • Давньогрецька
  • Гебрайська
  • Афразійські мови
  • Давньоєгипетська
  • Коптська
  • Аккадська вавилонська та ассирійська
                                     

4. Джерела

  • Голоскевич Г. Правописний словник. - Вид. 12-те. - Нью-Йорк етц., 1994. - С. 83.
  • Правописний словник української мови / За ред. Яр. Рудницького і К.Церкевича. - Нью-Йорк; Монреаль, 1979. - С.154.
  • Історичний словник українського язика. - Харків; Київ, 1932. - Т. 1. - Зош. ІІ. - С. 673.
  • Словник староукраїнської мови XIV - XV ст. - К., 1977. - Т. 1. - С. 286.
  • Левицький М. Паки й паки: Про нашу літературну мову. - Відень; Київ, 1920. - С.43, 44.
  • Андрій Хвиля "Викорінити, знищити націоналістичне коріння на мовному фронті" Більшовик України. - 1933. - № 7-8.
  • Тимченко Є. Курс історії українського язика. -. - С.129.
  • Словник української мови XVI - першої половини XVII ст. - Львів, 2000. - Вип. 7. - С. 193.
  • Український правопис. - Х., 1929. - С. 40, 41. Див. також: Синявський О. Норми української літературної мов и. - Х., 1931. - С.54, 55.
  • Грамоти XIV ст. - К., 1974. - С. 61, 140.
  • Вживана двоїна, хоч і рідше, також в інших українських перекладах Святого Письма - П. Куліша - І. Пулюя та І. Хоменка.
  • Левицький М. Українська граматика для самонавчання. - Вид. 3-тє, випр. і доп. - Катеринослав; Ляйпциґ, 1923. - С. 58.
  • Хвиля А. "На боротьбу з націоналізмом на мовному фронті" // За марксо-ленінську критику. - 1933. - № 7. - С.22.
                                     

5. Посилання

  • Дві слові про двоїну.
  • Двоїна // Енциклопедичний словник класичних мов / Л. Л. Звонська, Н. В. Корольова, О. В. Лазер-Паньків та ін. - К.: ВПЦ "Київський університет", 2017. - С. 152. - 552 с.
  • Двоїна // Українська мала енциклопедія: 16 кн.: у 8 т. / проф. Є. Онацький. - Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. - Буенос-Айрес, 1958. - Т. 2: Д - Є, кн. 3. - С. 309-310. - 1000 екз.
  • Двоїна - ознака української мови.
  • Двоїна // Літературознавча енциклопедія: у 2 т. / авт уклад. Ю. І. Ковалів. - Київ: ВЦ "Академія", 2007. - Т. 1: А - Л. - С. 259.