Back

ⓘ Київський ізвод




                                     

ⓘ Київський ізвод

Київський ізвод - традиція прочитання церковнословянської мови на український лад з певним наближенням до сучасної української мови. Також, традиція запису церковнословянського тексту літерами сучасного українського алфавіту за принципом "як чується - так пишеться".

Сьогодні київський ізвод застосовується в літургічній практиці в кількох західних єпархіях Української православної церкви Московського патріархату, передовсім, Львівській та Володимир-Волинській, у Перемишльській єпархії Польської православної церкви, вірними якої є українці-лемки; у деяких монастирях Української греко-католицької церкви та в Мукачівській греко-католицькій єпархії.

                                     

1. Історія

У Київській Русі літературною та богослужбовою була староцерковнословянська мова. У Київській Русі мовна різниця була помітна між мовою селян Київщини і Полоччини та Смоленщини або Псковщини і Новгородщини. В мові тогочасних селян у різних діалектних ареалах формувалися і розвивалися ті фонетичні й граматичні риси, які стали як спільним надбанням, так і розрізнювальними особливостями української, російської та білоруської мов. При обстеженні церковнословянських памяток другої половини XI століття і пізніших, таких як Остромирове Євангеліє 1056 - 1057 рр., Збірники Святослава 1073 і 1076 рр., Архангельське Євангеліє 1072 р. та інших книг київського походження, створених церковнословянською мовою, серед церковнословянської мовної стихії знаходяться десятки й сотні прикладів відбиття мовних рис, характерних для живої української мови.

Ще більше живомовних українських рис засвідчують давньокиївські памятки світських жанрів XII століття. Кінець XI - початок XII ст. можна умовно визнати часом завершення формування української мови, коли вона в народнорозмовному варіанті вже набула в основному всіх притаманних їй мовних рис. Місцеві діалектні риси виникали і в інших регіонах Київської Русі - на Полоччині й Смоленщині, на Новгородщині й Псковщині. Наприклад, новгородські писемні памятки ще з кінця X століття відбивають так зване "цокання" і "чокання", тобто змішування у вимові мяких приголосних ц і ч, а в псковських памятках з XII століття відображено нерозрізнення приголосних з - ж, с - ш.

Літературна мова продовжувала залишатися церковнословянською, однак, вона була вже ближча до народної мови, ніж староцерковнословянська. У XIV столітті на українських землях постала староукраїнська літературна мова. Видання наприкінці XVIII століття "Енеїди" Івана Котляревського, що була укладена розмовною українською мовою стало початком становлення нової української літератури.

Церковнословянська мова залишилася лише в церковному вжитку. Однак, і в цій сфері, вона піддавалася впливу місцевої мови, тому вже в XII столітті чітко простежується її поділ на так звані ізводи, варіанти прочитання: східнословянський, болгарський, македонський, сербський, хорватський глаголичний, чеський, румунський. У східнословянському ізводі, в свою чергу, простежувалася різниця між вимовою в Московській державі і вимовою на українських землях. На основі цих відмінностей відбувся поділ на київський український ізвод і московський російський ізвод.

Українська редакція церковнословянської мови була опрацьована в "Граматиці" Лаврентія Зизанія 1596 і кодифікована "Граматикою" Мелетія Смотрицького 1619. Київська православна митрополія та Греко-католицька церква використовували виключно київський ізвод в богослужбовій практиці.

Поступове виведення київського ізводу з богослужбової практики почалося в XVIII столітті. 1720 року указом царя Петра I на Лівобережжі та Київщині дозволялося друкувати книжки лише московським ізводом. Однак, українська вимова церковнословянських текстів зберігалася повсюдно, де проживав український народ.

1787 року промосковський митрополит Київський Самуїл Миславський вимагав, щоб при вивченні латинської граматики учні "изъясняли непременно правила российской грамматики, напечатанной и употребляемой при университете Московском".

24 жовтня 1794 року митрополит Самуїл видав наказ, в якому велів Києво-Могилинській академії використовувати московський ізвод, а не київський:

З часом, московський ізвод прижився в Наддніпрянщині. Однак, не до кінця. Все ще зберігалися певні норми київського ізводу. Видатний філолог Михайло Максимович у 1842 році писав:

На доказ того, що й у XVIII столітті зберігалися традиції київського ізводу, Михайло Максимович наводить римовану рими: Владычни - вѣчный епітафію на могилі Іскри і Кочубея на території Києво-Печерської лаври. Він підкреслює, що Феофан Прокопович і після пятнадцятирічного перебування в Санкт-Петербурзі не відучився вимовляти "ѣ" як "і" рими: зритель-добродѣтелъ; лики-вѣки; дружины-перемѣны.

Українську вимову засвідчує в стилізованих на церковнословянський лад фразах Григорій Квітка-Основяненко:

Українську вимову церковнословянських текстів використовував і Тарас Шевченко, про що, наприклад, свідчать рядки в поемі "Марія":

Київський ізвод у вжитку залишився лише на Галичині та Закарпатті, в греко-католицькій церкві та тих кількох православних парафіях, які тут залишилися. У міжвоєнний період перебування Західної України під владою Польщі, а православної церкви цих земель - під владою Польської православної церкви, православні служили церковнословянською мовою з київським ізводом, попри офіційний дозвіл служити українською мовою.

Після Львівського собору у 1946 році київський ізвод набув широкого розповсюдження в західних єпархіях Українського екзархату Російської православної церкви. Після виділення з її складу УГКЦ, УПЦ-КП та УАПЦ наприкінці 1980-х - на початку 1990-х, в цих церквах перейшли на практику служіння українською мовою.

Сьогодні київський ізвод використовується в літургічній практиці в кількох західних єпархіях Української православної церкви Московського патріархату, передовсім, Львівській та Володимир-Волинській, у Перемишльській єпархії Польської православної церкви, вірними якої є українці-лемки; у деяких монастирях Української греко-католицької церкви та в Мукачівській греко-католицькій єпархії.

                                     

2. Особливості

Для української редакції церковнословянської мови, характерними є такі риси:

  • тверді приголосні перед "е", "и"
  • вимова "й" або "н" після губних приголосних перед "а" память, памнять
  • вимова букви "ѣ" як "і"
  • вимова "ы" та "и", як передньо-середнього українського звука
  • вимова "в" як "у" любоу
  • тверді губні приголосні голуб
                                     

3. Джерела

  • Куземська Ганна. Якою мовою молилася давня Україна: Правила української транслітерації церковнослов’янських текстів / рецензенти: Епіфаній Думенко, Григорій Півторак. - Вид. 2-ге, доопрацьоване і значно доповнене. - К.: КЖД "СОФІЯ", 2012. - 112 с. - ISBN 978-966-2374-38-4.
  • Василь Німчук. Українська мова – священна мова // Людина і світ. - 1992. - № 11-12. - С. 28-32.
                                     

4. Посилання

  • Огієнко І. Українська вимова церковно-словянського богослужбового тексту. Правила і зразки вимови. - Тарнів: Вид." Українська Автокефальна Церква”, 1921. - 18 с.