Back

ⓘ Давньоруська мова




Давньоруська мова
                                     

ⓘ Давньоруська мова

Термін давньоруська мова вживається для позначення: 1) гіпотетичної сукупності діалектів, якими розмовляло словянське населення Київської Русі ; 2) наддіалектної писемної мови, якою користувались у Київській Русі писемно-літературна мова). Правомірність застосування цього терміна в обох його значеннях визнається не усіма дослідниками.

                                     

1.1. Словянські діалекти Київської Русі Проблема існування спільної східнословянської мови

Сучасні східнословянські мови мають ряд спільних рис, що відрізняють їх від інших словянських мов. На цей факт спирається гіпотеза про існування в минулому спільної мови східних словян, на основі якої утворилися українська, білоруська та російська мови. Прихильниками цієї гіпотези були О. Востоков, І. Срезневський, О. Потебня, О. Соболевський, О. Шахматов, Л. Васильєв, М. Дурново, Б. Ляпунов, Г. Ільїнський, Л. Булаховський, А. Селіщев, С. Обнорський, М. Грунський, В. Виноградов, Р. Аванесов, П. Кузнецов, В. Борковський, Ф. Філін, М. Жовтобрюх, В. Колесов, В. Марков, В. Німчук та ін.

Вже на початку XX століття український лінгвіст Степан Смаль-Стоцький висловив іншу точку зору. Помітивши певні спільні риси української та сербської мов, що не властиві російській мові, він висловив гіпотезу про формування української та інших східнословянських мов безпосередньо з прасловянської мови і заперечив існування в минулому спільної мови східних словян. Згідно з цією точкою зору, спільні риси східнословянських мов зявились не через спільне походження, а внаслідок взаємного впливу вже після розпаду давньословянської спільноти. Такої точки зору дотримувались і дотримуються Є. Тимченко, І. Огієнко, Ю. Шевельов, Віталій Русанівський, О. Ткаченко, Г. Півторак, І. Матвіяс, В. Скляренко та ін).

Між прихильниками двох точок зору точилася жвава наукова дискусія. Наявний на той час лінгвістичний матеріал не дозволяв надати перевагу жодній з двох гіпотез. Згасання дискусії у другій половині XX століття було викликане політичними чинниками. У тридцятих роках низка видатних українських лінгвістів, зокрема Є. Тимченко, були репресовані, а з кінця 1940-х років ідеологи радянського режиму вдалися до поширення історичної концепції про Київську Русь як "колиску трьох братніх народів". Ця концепція містила і постулат про існування за часів Київської Русі "єдиної давньоруської народності" з єдиною мовою. Публічне поширення інших точок зору в Радянському Союзі було заборонене. Вважалося, що в гіпотетичній давньоруській мові існували говори північно-західних територій із цоканням нерозрізненням, формою родового відмінку однини жіночого роду на -ы у жены та ін. Діалектні відмінності були і в лексиці. Подальший розвиток діалектних рис повязувався із т. зв. посиленням феодальної роздрібненості Руси кінець XI - 2-а половина XII ст.

Ситуація змінилася лише в 1990-ті роки. Внаслідок розпаду СРСР припинився ідеологічний тиск, і дискусія повернулась у наукове русло.

Накопичений за пів століття лінгвістичний матеріал дозволив поставити крапку в суперечці про існування в минулому спільної східнословянської мови. Ключову роль у цьому відіграли результати дослідження новгородських берестяних грамот. Російський лінгвіст А. Залізняк виявив, що у мові старіших грамот специфічні риси давньоновгородського діалекту виявляються найяскравіше. В мові пізніших грамот специфічних новгородських рис стає менше. Отже відбувалося не розходження, а зближення новгородського діалекту з іншими словянськими діалектами Київської Русі. Таким чином остаточно зясовано, що давньоновгородський діалект розвинувся з прасловянської мовної єдності незалежно від давньокиївського.

Російський лінгвіст С. Л. Ніколаєв на основі аналізу історичного розвитку системи наголосів у діалектах словянських мов прийшов до висновку, що й ряд інших племен Київської Русі походили з різних гілок словянства і розмовляли віддаленими словянськими діалектами.

Російський лінгвіст Г. А. Хабургаєв заперечує існування єдиної давньоруської мови і розглядає діалекти XI - XII століття як безпосередню спадщину пізньопраславянської епохи, а загальні риси східно-словянських мов сформувалися в результаті конвергентних процесів початково неоднорідних словянських діалектів, що вступили у взаємодію на території Східної Європи.

Протягом часу існування Київської Русі відбувалось певне зближення словянських діалектів на її території, однак паралельно йшов процес формування нових фонетичних, лексичних, морфологічних та граматичних рис, що є специфічними для сучасних української, білоруської та російської мов. Отже гіпотезу про існування у минулому спільної мови східних словян можна вважати спростованою.

Застосування терміну "давньоруська мова" до словянських діалектів Київської Русі у роботах сучасних лінгвістів є даниною традиції і не відображає реальної лінгвістичної картини того періоду.

                                     

1.2. Словянські діалекти Київської Русі Походження

Донедавна вважалося, що східнословянські племена, тиверці, дуліби, білі хорвати) розмовляли близькоспорідненими східнословянськими діалектами, які виділилися із прасловянської етномовної спільності приблизно в VI ст. н. е.

Згідно з сучасними даними, згадані східнословянські племена походять з різних діалектних зон спільнословянської мови. Давній східнословянський мовний ареал був діалектно досить виразно здиференційований. Монолітної, структурно одноманітної мови не було. Мовні особливості східнословянських діалектів реконструюються на основі свідчень писемних памяток, написаних кирилицею відомі з серед. XI ст., окр. написи - з поч. X ст., та сучасних східнословянських говірок із залученням матеріалу інших словянських мов.

За наслідками процесу занепаду редукованих в XI - XIII столітті, південь і південний захід територія руської мови й пізніше майбутніх української та білоруської мов виявилися протиставленими півночі й північному сходові територія майбутньої російської мови.

                                     

2.1. Писемна мова Київської Русі Давньоруська чи місцевий варіант старословянської?

Питання про існування в Київській Русі спільної писемної мови є значно менш контроверсійним. Абсолютна більшість лінгвістів визнає існування такої мови. Все ж у науковому товаристві існує дискусія щодо виправданості застосування терміна "давньоруська мова".

На відміну від сучасних літературних мов східнословянських народів, писемна мова часів Київської Русі була значно менш повязана з місцевими діалектами. Бурхливий розвиток писемності на Русі розпочався з приходом на її терени християнства. Разом з християнством на Русі почала поширюватись і писемна мова словянського перекладу Святого Письма - старословянська церковнословянська писемна мова. Цю мову створили в середині IX століття Кирило і Мефодій на основі діалекту, яким розмовляли предки сучасних македонців, що жили тоді на дещо більшій території, до якої належало також рідне місто Кирила та Мефодія Солунь нині місто Салоніки в Греції. Крім македонських, ця мова містила також моравські елементи, оскільки Кирило і Мефодій тривалий час вели місіонерську діяльність серед словян Великоморавії. Наприкінці IX століття мова словянського перекладу Святого Письма була піддана подальшій модифікації на території Болгарії.

Отже старословянська писемна мова, яка прийшла в Київську Русь разом з християнством, поєднувала в собі лінгвістичні особливості македонських, моравських та болгарських діалектів. Словянські діалекти Київської Русі у формуванні цієї мови участі не брали.

Перебуваючи в обігу в Київській Русі, старословянська мова вбирала в себе дедалі більше рис місцевих діалектів. Глибина цього процесу була різною в різних сферах застосування мови. Найменшому впливу піддалися канонічні тексти релігійного змісту. Мова цих текстів залишалася найбільш близькою до початкового варіанту старословянської писемної мови. Цей варіант старословянської отримав назву церковнословянська мова.

У світських документах вплив місцевих діалектів був сильніший. Пишучи договори, купчі грамоти тощо їхні автори не могли обійтися без побутової лексики, яку вони змушені були брати з розмовної мови. Отже мова світських документів Київської Русі дедалі більше поєднувала в собі як старословянську основу так і деякі риси місцевих діалектів. Щодо співвідношення цих двох складових думки лінгвістів різняться. Частина дослідників, не заперечуючи присутність у писемній мові Київської Русі місцевих елементів, вважає, що в своїй основі все ж залишалась старословянською. Тому вони вважають, доречнішим вважати її місцевим варіантом старословянської мови. Однак більшість філологів, визнаючи старословянську основу давньоруської мови, все ж вважають що присутність східнословянських елементів є настільки значною, що дозволяє говорити про окрему давньоруську писемну мову.



                                     

2.2. Писемна мова Київської Русі Лінгвістичні риси

Частина фонетичних, лексичних і граматичних рис зближує давньоруську мову з іншими східнословянськими, а також південнословянськими та західнословянськими мовами. Разом з тим давньоруська мова відрізняється рядом специфічних рис. Високорозвиненими були лексична, словотворча і граматична системи, які успадкували багато рис прасловянської мови і разом з тим виробили чимало інновацій.

                                     

2.3. Писемна мова Київської Русі Фонетика

Фонетичними фактами дописемного періоду стали повноголосся та початкові ро, ло з прасловянських сполук or, ol перед приголосними при циркумфлексовій інтонації як специфічно східнословянська реалізація закону відкритого складу у сполученнях голосних із). Унаслідок занепаду редукованих у фонологічній системі давньоукраїнської мови сталися важливі зміни: скоротилася кількість голосних фонем, перебудувалися фонемні відношення, виникли закриті склади, відбулися процеси спрощення, асиміляції і дисиміляції у нових групах приголосних та ін. Прасловянські інтонаційні розрізнення втратилися; наголос став динамічним.

                                     

2.4. Писемна мова Київської Русі Граматика

Іменник

Граматична будова давньоруської мови була флективною. У системі іменника розрізнялися три роди чоловічий, жіночий і середній, три числа однина, двоїна і множина і сім відмінків. Типи відмінювання іменників їх було шість визначалися характером давньої праіндоєвропейської основи. У пізній давньоруській мові відбувалася перебудова відмінкової системи, перегрупування типів відмінювання залежно від роду й закінчення, що призвело до формування відмінкових систем сучасних східнословянських мов з 3-4 відмінами.

Прикметник

Прикметники мали іменну й займенникову форми ѧ - юс малий, ѣ - ять. Найвищий ступінь утворювався описово.

Дієслово

Дієслова розрізнялися за двома основами: теперішнього часу й інфінітива. Від основи теперішнього часу утворювалися наказовий спосіб, активний і пасивний дієприкметники теперішнього часу; від основи інфінітива - супін, аорист, імперфект, активні й пасивні дієприкметники минулого часу, дієприкметник минулого часу на -л-. Форми минулого часу були прості аорист, імперфект і складені перфект, плюсквамперфект.



                                     

2.5. Писемна мова Київської Русі Функціонування

За час функціонування давньоукраїнської мови відбулися занепад давньої системи відмінювання іменників, формування числівника як окремої частини мови, втрата супіна, виникнення єдиної форми минулого часу на основі перфекта, нових форм умовного та наказового способів, дієприслівників та ін. На основі старословянської мови і діалектів відбувалися контакти давньоукраїнської мови з багатьма мовами: грецькою, тюркськими, фіно-угорськими тощо.

                                     

2.6. Писемна мова Київської Русі Застосування

Давньоруська мова мала розгалужені стилі і виконувала всі державні та світські культурні функції. Це мова "Руської Правди", "Повісті временних літ", "Слова о полку Ігоревім", "Повчання Володимира Мономаха", "Моління Данила Заточника" та ін. У різних регіонах Русі вона поступово збагачувалася місцевими лексичними та стилістичними особливостями і згодом стала основою формування української, білоруської і російської писемно-літернатурних мов давнього періоду.

Давньоруська літературна мова поєднувала в різних типах писемності особливості народнорозмовної та старословянської мов. Старословянська церковнословянська мова української редакції, тобто позначена впливом східнословянських діалектів, закріпилася як мова церкви, церковної літератури та богослужіння.

                                     

3. Джерела

  • Півторак Г. П. Мовна ситуація в Київській Русі / Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов: Міфи і правда про трьох братів словянських зі "спільної колиски". - К., 2001
  • Історія української мови. Синтаксис / Г. П. Арполенко, А. П. Грищенко, В. В. Німчук ; редкол.: А. П. Грищенко відп. ред., В. В, Німчук, В. М. Русанівський ; АН УРСР, Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні. - Київ: Наук. думка, 1983. - 742 с.;
  • Филин Ф. П. Образование языка вост. славян. М., 1962; Происхождение рус., укр. и белорус. языков. Ленинград, 1972;
  • Шахматов А. А. Истор. морфология рус. языка. М., 1957;
  • Якубинский Л. П. История древнерус. языка. М., 1953;
  • Німчук В. В. Літературні мови Київської Русі / Історія української культури. Том 1. - Київ, 2001.
  • Николаев С. Л. Раннее диалектное членение и внешние связи восточнославянских диалектов, Вопросы языкознания, 1994, № 3.
  • Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії української мови та хрестоматія з памятників письменської староукраїнщини XI - XVIII вв. - К., 1924;
  • Смаль-Стоцький С. Розвиток поглядів про сімю словянських мов і їх взаємне споріднення. // Зап. наук. т-ва ім. Т. Г. Шевченка. Праці філологічної секції, 1925
  • Колесов В. В. Истор. фонетика рус. языка. М., 1980;
  • Потебня А. А. Два исследования о звуках рус. языка. Воронеж, 1866;
  • Німчук В. В. Історія української мови. Морфологія / Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні. - Київ: Наукова думка, 1978. - 539 с. ;
  • Німчук В. В. Давньоруська спадщина в лексиці української мови. - Київ: Наукова думка, 1992. - 416 с.
  • Зализняк А. А. Древненовгородский диалект. Москва, 1995 2-е изд., М., 2004.
  • Срезневский И. И. Материалы для Словаря древнерус. языка, т. 1 - 3. М., 1958;
  • Півторак Г. П. Українська мова: погляд крізь віки. - Газета "Голос України" № 67 6822, 11.04.2018)
  • Соболевский А. И. Лекции по истории рус. языка. К., 1888;
  • Шахматов А. А. Очерк древнейшего периода истории рус. языка. Пг., 1915; Введение в курс истории рус. языка. Пг., 1916;
  • Півторак Г. П. Формування і діалектна диференціація давньоруської мови. К., 1988;
  • Smal-Stockyj von S., Gartner T. Grammatik der ruthenischen ukrainischen Sprache. Wien, 1913
  • Тимченко Є. Словянська єдність і становище української мови в словянській родині / Україна № 3, 1924;
  • Жовтобрюх М. А., Русанівський В. М., Скляренко В. Г. Історія української мови. Фонетика. К., 1979;
  • Глущенко В. А., Півторак Г. П. Давньоруська мова // Українська мова: Енциклопедія. Редкол.: Русанівський В. М. співголова, Тараненко О. О. співголова, М. П. Зяблюк та ін. - 2-ге вид., випр. і доп. - К.: Вид-во "Укр. енцикл." ім. М. П. Бажана, 2004. - С. 129 - 131. ISBN 966-7492-19-2
  • Німчук В. В. Живе мовлення півдня Київської Русі / Історія української культури. Том 1. - Київ, 2001.
  • Словник-довідник "Слова о полку Ігоревім"
                                     

4. Посилання

  • Олексій Редченко. Українська граматика на стінах Софії Київської ознаки сучасного українського пропису на графіті ХІ-ХІІІ ст.
  • Праруська мова // Українська мала енциклопедія: 16 кн.: у 8 т. / проф. Є. Онацький. - Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. - Буенос-Айрес, 1963. - Т. 6, кн. XII: Літери По - Риз. - С. 1479. - 1000 екз.
  • Українська мова в Київській Русі
  • Вячеслав Корнієнко. Населення Київської держави розмовляло староукраїнською мовою // Радіо "Свобода". - 01.03.2020.
  • Олександр Палій. Українська мова: крапочка над нашим "і" // УНІАН, 9.11.2011
  • Літературні мови Київської Русі В. В. Німчук